Володар «Золотого м'яча» -1986 в шоці від нинішньої ситуації в українському футболі
Ігор Бєланов (49 років) взяв одразу два несподіваних для футбольної громадськості країни рішення. Спочатку за допомогою київського «Динамо» висунув свою кандидатуру на посаду президента української Прем'єр-ліги. А потім за день до голосування її зняв. Кореспондент «БЛИК-Спорт» намагався з'ясувати у кращого футболіста Європи 1986-го мотиви його вчинків.
- Ігор, коли у вас виникла ідея балотуватися на посаду президента української Прем'єр-ліги?
-Вона давно витала в повітрі. Скільки було розмов про те, що вітчизняному футболу потрібен незалежна людина. Я хоч і виступав за київське «Динамо», але вже минуло 20 років, як не маю ніяких ділових відносин з клубом. Як не маю жодних стосунків і з «Шахтарем». Я вважав, що моє ім'я може допомогти українському футболу в міжнародних інстанціях. У мене є бізнес. Але заробляння грошей не приносить мені великого задоволення. Тому я вирішив зробити спробу повернутися у футбол. Вирішив, що настав час зайнятися чимось серйозним - наступного року мені вже 50 років стукне.
- Швидко зрозуміли безперспективність цього проекту?
-Хробак сумнівів почав точить мою душу після розмов з кількома президентами українських клубів. За регламентом я не міг самостійно висувати свою кандидатуру - потрібно, щоб це зробив один із клубів. Я як одесит звернувся з цього питання до президента «Чорноморця» Леоніду Климову. На жаль, Климов був настільки зайнятий, що зустріч з ним мені могли організувати тільки через три дні. Тому я був змушений попросити київське «Динамо» допомогти мені у висуванні.
- Ви віддавали собі звіт, що представників іншого табору саме цей факт може збентежити?
- Я не віддавав звіту в тому, що все заздалегідь вирішено. Але, на жаль, чим далі заглиблювався в ситуацію, тим усе більше приходив до цього висновку. Після того як «Динамо» висунуло мене, я вирішив проїхатися по регіонах, зустрітися з президентами клубів. Здебільшого ці люди неохоче йшли на контакт. Президент запорізького «Металурга» Курганський виїхав за кордон. Принаймні, мені так сказали. У мене відбулися зустрічі лише з трьома президентами - «Карпат», «Іллічівця» і «Таврії». Петро Димінський сказав, що буде голосувати за мене. А Володимир Бойко та Сергій Куніцин порекомендували з питання моєї підтримки звертатися прямо до Ріната Ахметова.
- Рінат Леонідович виносить своє рішення за 11 клубів Прем'єр-ліги?
- Мені сказали, що у них з ним спільний бізнес. Я спробував зв'язатися з Ахметовим. Попросив допомогти в цьому його колег по фракції Сафіулліна та Куніцина. Хотів, щоб ми подивилися один одному в очі і зрозуміли, чи є сенс нам працювати разом. Думаю, мене можна було прийняти. Але відповіді від президента «Шахтаря» я не дочекався.
- На які висновки це вас наштовхнуло?
- Знаючі люди мені все гранично чітко пояснили - потрібно «впасти» під одного або під іншого. Мовляв, якщо ти ні з ким не будеш, ти нікому не потрібен. Що ж, якщо Прем'єр-лізі не потрібні професіонали, хай працюють люди з інших професій. Чесно зізнаюся, я уважно не вивчав біографію Данилова. Але знаю, що він у минулому - борець. Мені було б цікаво, яким би кризовим менеджером Данилов себе зарекомендував, якщо б йому, як мені, довелося працювати зі швейцарським «Вілем», де доводилося боротися з усіма. Але я зумів привести команду з містечка з 20-тисячним населенням до перемоги в Кубку Швейцарії.
- Рішення зняти кандидатуру дозріло за день до виборів?
- Коли я зрозумів, що все зводиться в один бік, просто не захотів брати участь у цій фальші. А фальші в українському футболі - хоч греблю гати. Взяти останній матч збірної України в Донецьку. Двом президентам сперечатися треба було менше. Зустрілися, поговорили б між собою. Так ні, почалися звинувачення через ЗМІ. Виник шалений ажіотаж. Але ж гравці повинні думати тільки про футбол, а не про якісь чвари. Коли після матчу я побачив сльози Андрія Шевченка, згадав себе на чемпіонаті світу в Мексиці в 1986-му. Ми тоді, зазнавши прикра поразка від бельгійців, плакали всією командою.
- Але ваш хет-трик у цій грі став одним з ключових епізодів - не було б трьох забитих м'ячів бельгійцям, не факт, що наприкінці року володарем Золотого м'яча став би Ігор Бєланов.
- Я нещодавно був у Мадриді. Сидів у VIP-ложі на матчі «Реал» - «Мілан». Спортивний директор "Реала" Еміліо Бутрагеньо, вказуючи на мене, всім сусідам говорив: мовляв, цей чоловік забрав у мене Золотий м'яч. Там же поспілкувався зі своїм другом Мішелем Платіні. Розповів йому, що збираюся балотуватися на посаду президента української Прем'єр-ліги. Заручився його підтримкою. Їздив на зустріч з іспанськими дітьми - в Аліканте хочуть відкрити футбольну школу Ігоря Бєланова. За кордоном до цих пір пам'ятають моє прізвисько «Російська ракета». Мене там поважають. А в рідній країні, як показали останні події, немає. Прикро.
Максим РОЗЕНКО, газета «Блик-Спорт»