В українському футболі мало уваги приділяють вихованню своїх тренерських кадрів
Пам'ятайте що стала крилатою фразу "молодим скрізь у нас дорога» з легендарної пісні «Широка страна моя родная»? Зараз у це важко повірити, але були часи, коли молодих фахівців, тільки-но закінчили навчання, з дозволу верхніх ешелонів влади «рухали» в маси. Новому поколінню практично завжди і в усьому йшли на поступки, допомагали не тільки порадами, а й конкретними справами. Врешті-решт, можливостей працевлаштуватися і почати нове життя, у тому числі і футбольну, а не опинитися викинутих на вулицю, тоді було значно більше.
Взяти, скажімо, початківця тренера, ще вчора закінчив кар'єру гравця. Що йому потрібно на початку життєвого шляху тренерського? Звичайно ж, всебічна підтримка, розуміння і можливість довести свою спроможність. Але дозвольте запитати: з чого новачкові в цій нелегкій справі почати свої перші кроки, а головне - де? З першості міста, району? А, може бути, області? А ви впевнені, що цей, цілком можливо, навіть дуже талановитий фахівець не закінчить там кар'єру, зневірившись у свої подальші перспективи? Де гарантія, що на нього звернуть увагу зверху, в черговий раз не віддавши перевагу кочующім з команди в команду тренерам або «заробітчанам» з близького і далекого зарубіжжя?
Правильно - гарантій ніяких! Як і в будь-якій іншій галузі, не обов'язково пов'язаної зі спортом.
Проте готувати майбутні кадри потрібно вчасно і постійно, але куди важливіше піклуватися про ці самі кадрах. Свого часу на сторінках «СЕ» я піднімав питання про створення під крилом Федерації футболу України інституту тренерів, який систематизував би інформацію про всі наявні вітчизняних фахівців, допомагав їм у працевлаштуванні і, найголовніше, захищав їх професійні інтереси. З тих пір, якщо не помиляюся, минуло два роки, але віз, як мовиться, і нині там. А тим часом подібна структура вже давно апробована і ефективно працює у сусідній Росії, де за останні кілька років з'явилася ціла плеяда молодих і талановитих фахівців, з ходу завоювали до себе симпатії мільйонів уболівальників. Андрій Гордєєв, Омарі Тетрадзе, Юрій Ковтун, Сергій Юран, Андрій Новосадом ... Я вже мовчу про тренерів калібру Андрія Кобелєва, Леоніда Слуцького і Валерія Карпіна, плідно і сверхпрофессіонально що працюють з клубами вищого російського дивізіону.
А скільки новачків тренерського цеху з'явилося в Україні, скажімо, за останні роки три? На думку відразу приходять імена Іллі Близнюка з «Іллічівця», Сергія Кандаурова з «Геліоса», ну і, мабуть, Андрія Пархоменка з «Дністра». Все. Решта засвітилися у футбольних колах набагато раніше або ж «сиділи під головними» за кілька років, перш ніж зважитися на самостійну роботу, що відкриває перед будь-яким фахівцем широкі можливості.
Той же Юрій Максимов до ЦСКА і «Оболоні» був асистентом свого співвітчизника Олександра Рябоконя в мінському «Динамо», після чого тільки взяв «кермо влади» у свої руки. Я це до того, що екс-хавбека «Динамо» та збірної України не можна назвати молодим і «свіжим» фахівцем, оскільки його тренерський стаж нараховує вже без малого чотири роки - термін, погодьтеся, пристойний. До речі, такі самі паралелі можна провести і відносно Сергія Ковальця, Олександра Севидова і його тезки Гайдаша - до 40 років вже встигли відбутися як особистості. Тренерські особистості.
Але це поодинокі приклади на тлі загальної тренерської чехарди, що панує в українському футболі. Тому фраза, про яку я згадав на самому початку матеріалу, у нинішній час втратила свою актуальність. Хочеться вірити, що ненадовго.