Створюється враження, що багато рішень у ФФУ приймаються чи то в напівдрімоті, чи то в екстазі. Інакше як можна розцінити слова першого віце-президента ФФУ, який нещодавно повідав суспільству, що сформований список кандидатів на пост № 1 у збірній. Але через пару днів поспіхом і незграбно спростовує сказане, мовляв, список попередній і неостаточні.
А напередодні засідання виконкому він же чинно заявляє: "Будь-якій розсудливій людині зрозуміло, що збірної з футболу в Україні немає. А, значить, її треба будувати заново".
Однак Маркевич після свого призначення, відповідаючи на запитання: "Чи потрібно вносити суттєві корективи до складу головної команди країни?", Сказав: "Корективи, безумовно, потрібні, але не суттєві".
Таким чином, маємо дві абсолютно протилежні думки про сьогоднішній стан національної збірної. Одне - її головного тренера, а другий - як прийнято у нас, правильне - його начальника.
Щось тут не зрослося. І це насторожує. Втім, і не тільки це. В одній газеті в пафосному звіті про виконкомі наткнувся на фрагмент невеликого детектива: "підійшов попрощатися з Григорієм Суркісом напередодні брифінгу Семен Альтман почув загадкову фразу:" Зачекайте, Семен Йосипович, прошу. Ви нам ще знадобиться. І рівно через півгодини було затверджено як другу за хронологією, а не значущості помічника Маркевича ".
Подумав - десь це вже було ... Так. Точно. У виконанні незабутнього Броньового-Мюллера: "Всі вільні ..., а ви, Штірліц, прошу". Схоже? По-моєму, дехто переплутав кіно, театр і цирк зі збірною України.
А як вам ця метушня навколо одвічного гамлетівське питання в контексті клуб-збірна - поєднувати чи не поєднувати? Ви сперечайтеся. А все вже давно вирішено. Ким? Ким належить, тим і вирішено - поєднувати.
Хоча перед тим, як вирішувати, потрібно було б перевірити - яких успіхів досягли тренери-сумісники у збірних і які наслідки це мало для їх клубних команд. Або керівництву ФФУ і тут не дають спокою можливі лаври першовідкривачів?
А ця клоунада з включенням в обойму претендентів Луческу та Блохіна! Адже перший давно свою відповідь дав, а друге, виявляється, тільки після виконкому від журналістів дізнався, що він, мовляв, теж на щось міг претендувати.
Далі - більше. Виявляється, за словами президента федерації, він і Михайличенко запропонував взяти участь в забігу, але той, очевидно розуміючи, що може не дотягти до фінішу, скромно відмовився. За логікою речей, Михайличенко з не меншим правом, ніж інші, міг претендувати на крісло або по запатентованому главою ФФУ терміну на "електричний стілець". Адже офіційного, детального і професійного аналізу його роботи проведено не було. Можливість відзвітувати йому не надали. Оцінку його діяльності не дали. Не до того було. Всі організаційні зусилля та інтелектуальні резерви були кинуті на боротьбу з Прем'єр-лігою, якою федерація ніяк не розтлумачить, що в українському футбольному домі господар повинен бути тільки один, причому назавжди.
Ще одна тема в контексті збірної. Президент ФФУ з одного боку жорстко припиняє будь-які розмови про послаблення ліміту на легіонерів в клубах, а з іншого - мовчить, коли пішла активна кампанія з обговорення можливості натуралізації іноземців в збірну.
У першому випадку, за словами керівника ФФУ, це зло для українського футболу, а в другому - виходить благо. Якось він заявив, що запрошення до збірної закордонного тренера - це ганьба для України (до речі, для Англії, Греції, Ірландії та Росії це не ганьба). А комплектувати (навіть у думках) склад національної збірної країни з 47-мільйонним населенням із залученням іноземних вірнопідданих - не ганьба це?
Ще одне рішення, що заслуговує уваги - формування так би мовити другого ешелону штабу збірної. З повагою ставлюся до будь-якого фахівця, випробувати себе в чемпіонаті країни. Але національна збірна своїм статусом планку вимог піднімає на порядок вище. Але ж тільки перелік прізвищ вже викликає подив. Всі ці люди не мають абсолютно ніякого досвіду роботи на рівні збірних. Та й на рівні європейських змагань клубних команд у одних цей показник дуже скромний, а в інших взагалі відсутній. Якщо ж врахувати, що в першій трійці керівництва тільки Альтман понюхав пороху в елітних міжнародних змаганнях в якості тренера, то викликає серйозне побоювання здатність штабу збірної забезпечити виконання поставленого завдання.
І, нарешті, безпосередньо про цю саму поставленого завдання - виграти чемпіонат Європи. Мета, звичайно ж, благородна і почесна. Боюся здатися не патріотом, але все ж задам питання - а наскільки реальна? Команда, яка вперше за свою історію волею регламенту змагань потрапила до фінальної частини, а її тренерський штаб практично в повному складі тільки через два з лишком роки візьме участь в офіційному матчі Євро, одразу націлилася на його виграш! Причому ніхто і не ставив завдання-мінімум. Наприклад - потрапити в фінал. Даєш першу - і крапка.
На чому ж грунтується така впевненість у власних силах? Виявляється, на аналогії з успіхом хлопців Калитвинцева. Мовляв, якщо молодь будинку змогла перемогти, то й перші команді це по плечу. За піввікову історію єврозмагань тільки три команди, будучи господарями турніру, перемагали в них (Іспанія в 1964 році, Італія - у 1968 році і Франція - у 1984 році). На жаль, як свідчить статистика, фактор свого поля на рівні національних збірних є далеко не завжди головним. Інші аргументи під це завдання навіть не проглядаються.
Чим же ми можемо перемагати? Досвідом? Сумнівно. Класом? Не меншою мірою сумнівно. Кажуть - бажанням і самовіддачею. Фактори, безперечно, важливі. Але без двох, названих першими, далеко не визначальні. Не забувайте, окрім господарів будуть і гості, багато з яких вміють непогано грати у футбол. І з десяток команд, як це може здатися дивним для керівництва ФФУ, теж захочуть потримати в руках заповітний трофей.
З урахуванням усього вищевикладеного і виникає цілком закономірне питання - а по Савці чи шапка? І це питання не до Семена Альтману.
Віктор АНАЛИТИК, спеціально для Террикон