Вале́рій Васи́льович Лобано́вський (* 6 січня 1939, Київ — † 13 травня 2002, Запоріжжя) — радянський та український футболіст і тренер. Багаторічний наставник «Динамо» (Київ), на чолі якого двічі вигравав Кубок володарів кубків. Тричі був наставником збірної СРСР, з якою став віце-чемпіоном Європи 1988. Тренер збірної України у 2000—2001 роках. Майстер спорту СРСР. Нагороджений радянськими орденами «Знак Пошани»  і Трудового Червоного Прапора. Заслужений тренер СРСР та України. Герой України.Народився 6 січня 1939 року у Києві в сім'ї робітника. Рідний дядько Лобановського по матері — український письменник Олександр Бойченко.Навчався у київській школі № 319 (Червонозоряний проспект, 146). Зараз там встановлено меморіальну дошку, а сам навчальний заклад названо іменем Лобановського. Закінчив школу зі срібною медаллю. У 1956 році вступив до Київського політехнічного інституту, де з частими перервами, академвідпустками і поновленнями вчився до 1964 року, коли сам написав прохання про відрахування з ВНЗ. Потім таки отримав вищу освіту — в Одеському політехнічному інституті.  Незвичним залишається факт, що такий видатний тренер не мав вищої фізкультурної освіти.
Вихованець футбольної школи № 1 (від 1952 року) та футбольної школи молоді (ФШМ) у Києві (від 1955 року). Перший тренер — Микола Чайка.
У 1957 році 18-річного нападника запросили до дублю «Динамо» (Київ). Після певного періоду гри за дублерів дебютував у чемпіонаті Радянського Союзу 29 травня 1959 року у матчі з ЦСК МО.[5] Лобановський прославився вмінням надзвичайно точно подавати підкручені м'ячі з кутових та штрафних ударів (т. зв. «сухий лист») — часто після різаних передач Лобановського м'яч влітав у ворота безпосередньо з кутового. На тренуваннях відпрацьовував удари такого типу, використовуючи фізичний ефект Маґнуса і власні математичні підрахунки. Завдяки цьому вмінню футболіст прославився на весь Радянський Союз. Його порівнювали з таким видатним тогочасним майстром виконання цього технічного елемента, як бразилець Діді — чемпіон світу 1958, що саме на цьому турнірі зразково виконував підкручені і «різані» паси та удари. Партнери відзначали нестандартне мислення Валерія на футбольному полі, вміння застосовувати дриблінг, що було незвично для таких високих (187 см) гравців. Часто його стрімкі проходи лівим краєм поля завершувалися точною передачею товаришу у середню частину поля. Володів цілою низкою фінтів та обманних рухів. Добре грав головою у повітрі.
Із сезону 1960 року став повноцінним футболістом основного складу — переважно він діяв на лівому фланзі нападу, де прекрасно зігрався з Валентином Трояновським. Того року Лобановський став найкращим бомбардиром клубу, забивши 13 голів. У сезоні 1961 року «Динамо» (Київ) увійшло до історії, ставши першою не московською командою-чемпіоном, а нападник провів 10 голів у чемпіонаті.
Валерія Лобановського запрошували і до збірної СРСР, але тоді у Радянському Союзі було дуже багато лівих нападників найвищого рівня (Михайло Месхі, Анатолій Ільїн, Галімзян Хусаїнов), тому киянин зіграв тільки 2 матчі (проти Австрії та Польщі). Провів дві гри за олімпійську команду СРСР, де був капітаном і діяв на місці центрального нападника. Завершував ігрову кар'єру в одеському «Чорноморці» (1965—1966) та донецькому «Шахтарі» (1967—1968, у 1968 році був капітаном команди).
Всього як гравець Валерій Лобановський провів 253 матчі у чемпіонаті СРСР у найвищій лізі і забив 71 гол (у київському «Динамо» — відповідно 144 матчі і 42 голи, в одеському «Чорноморці» — 59 і 15, у донецькому «Шахтарі» — 50 і 14).
Валерій Лобановський досить швидко закінчив професіональні виступи як футболіст і перейшов на тренерську роботу. Першою командою для 29-річного наставника став дніпропетровський «Дніпро», куди його запросили у другій половині 1968 року. Цього сезону клуб посів третю позицію у своїй підгрупі другої групи класу «А» (друга група класу «А» — тодішня назва першої ліги) і наступні два роки теж фінішував у першій трійці.
1971 року команда виграла турнір своєї підгрупи. У фінальній групі з чотирьох переможців своїх підгруп дніпряни зайняли друге місце (проходило дві перші команди) і вийшли до вищої ліги. Команда не була «зірковою», але мала у складі класних виконавців (воротар Леонід Колтун, півзахисники Роман Шнейдерман, Анатолій Пилипчук, Станіслав Євсєєнко та нападники Віктор Романюк і колишній гравець «Динамо» й «Чорноморця» Валерій Поркуян). У рік дебюту серед найсильніших «Дніпро» під керівництвом Валерія Лобановського зайняло високе, як на новачка, шосте місце, випередивши багато сильних колективів, наприклад, московські «Динамо» та «Спартак».
Після такої вдалої роботи у Дніпропетровську його запросили очолити київське «Динамо». Валерій Лобановський у жовтні 1973 року замінив на посаді головного тренера Олександра Севідова.
20 жовтня 1973 року у львівській грі проти «Карпат» Лобановський вперше вивів команду «Динамо» на поле у ранзі головного тренера. Основний час закінчився «сухою» нічиєю (0:0), а серію пенальті, яка у цьому сезоні була обов'язкою у випадку нічиєї, виграли кияни. Той сезон «Динамо» завершило на 2-му місці.
У січні 1974 року до Лобановського приєднався колишній партнер з «Динамо» Олег Базилевич, який після закінчення кар'єри тренував «Шахтар» (Донецьк). Цей тандем пропрацював до кінця 1976 року. Обидва наставники мали рівні права, хоча Базилевич був, насамперед, видатним теоретиком, а Лобановський організовував тренувальний процес. У 1974 році до штабу також увійшов Анатолій Пузач. Після сезону 1974 преса характеризувала стиль динамівців під керівництвом нових тренерів не дуже позитивно і критикувала за раціоналізм, небажання грати у атакуючий футбол на виїзді (т. зв. «виїзна модель» — гра від оборони з метою здобуття нічиєї) та за дії на посередніх швидкостях. Але хороших результатів було досягнуто — у 1974 році кияни виграли чемпіонат і здобули Кубок СРСР.
Сформувався колектив, який міг змагатися з найсильнішими командами Європи. На воротах стояв Євген Рудаков, в обороні грали Стефан Решко, Михайло Фоменко, Володимир Трошкін. В середній лінії діяли, зокрема, Володимир Мунтян, молодий Леонід Буряк, який швидко прогресував, та Володимир Верємєєв. Разом з Олегом Блохіном на вістрі діяв Володимир Онищенко. У традиційному «списку 33 найкращих» футболістів СРСР 1974 року було 8 «динамівців», з них аж 7 — під № 1.
Тандем Лобановський—Базилевич розумів, що у сучасному футболі неможливо обійтися без точного розрахунку навантажень на футболістів. «Динамо» почало співпрацювати з Анатолієм Михайловичем Зеленцовим — науковцем з кафедри теорії фізвиховання Київського інституту фізкультури. Зеленцов розробив точну систему розрахунку тренувального процесу, математичне моделювання фізичних навантажень на гравців і згодом очолив наукову лабораторію київського «Динамо», яку в народі назвали «центром Зеленцова»
У 1975 році київське «Динамо» здобуло радянському клубному футболу перші в його історії європейські призи — Кубок кубків і Суперкубок УЕФА.
У перших трьох раундах Кубка володарів кубків кияни здолали болгарський ЦСКА, «Айнтрахт» (Франкфурт), де виступав відомий Юрґен Ґрабовскі і турецький «Бурсаспор». Півфінальним суперником «Динамо» став ПСВ (Ейндговен) — чемпіон Голландії-1975, у складі якого виступало кілька відомих гравців збірної. Київська гра завершилась розгромом гостей 3:0. Повторну гру з мінімальною перевагою динамівці програли — 1:2.
У фіналі, що відбувся 14 травня 1975 року у Базелі, команда Лобановського перемогла угорський «Ференцварош» — 3:0. Дубль зробив Володимир Онищенко, один гол забив Олег Блохін. Угорський футбол на той час вже давно пережив свої найкращі роки.
Восени того ж 1975 року двоматч (протистояння із двох матчів) з володарем Кубка європейських чемпіонів німецькою «Баварією» приніс радянським футболістам упевнені «сухі» перемоги 1:0 у Мюнхені та 2:0 у Києві. Динамівці зуміли переграти клуб, який був базовим для чемпіона світу 1974 — збірної Західної Німеччини та мав у своєму складі зірок європейського футболу Зеппа Майєра, Франца Бекенбауера, Ґеорґа Шварценбека і Ґерда Мюллера.
Всі 3 голи у цих іграх провів прудконогий результативний нападник Олег Блохін, якого у кінці року «Франс Футбол» визнав найкращим футболістом Європи і вручив «Золотий м'яч» (у класифікації був ще один динамівець — Леонід Буряк поділив 23-26 місця). У 1975 році клуб Валерія Лобановського встановив рекорд радянського «списку 33 найкращих»: у переліку опинилося аж 12 киян і 8 з них були під № 1. Футболісти-переможці Кубка володарів кубків отримали найвище спортивне звання — «заслужений майстер спорту СРСР». За підсумками 1975 року британська Асоціація спортивних журналістів визнала «Динамо» (Київ) найсильнішою футбольною командою світу.
Валерія Васильовича призначили наставником збірної СРСР, яка у попередньому, 1974 році дуже невдало розпочала відбіркові ігри чемпіонат Європи 1976, програвши Ірландії 3:0. Київське «Динамо», чия висока ігрова форма була безсумнівною, стало базовим клубом збірної.
Лобановським був прихильником введення системи «осінь-весна», яка більше підходила для клубу, який виступає у єврокубках. «Динамівці» мусіли входити у тренувальний період рано навесні, щоб підготуватися до вирішальних стадій міжнародних клубних турнірів, що закінчувалися саме весною, а радянський чемпіонат стартував лише у квітні. Коли ж радянські команди набирали оптимальну форму (літо-осінь), то єврокубки лише починалися. Замість нової системи футбольні чиновники сезон вирішили поділити 1976 на 2 окремі чемпіонати. Весь календар було підкориговано заради інтересів «Динамо» (Київ) та «сборной». Лідерам киян дали можливість цілеспрямовано готуватися до завершальних матчів Кубка європейських чемпіонів, чемпіонату Європи і Олімпіади 1976 у Монреалі. «Динамо» більшість ігор весняної першості 1976 провело напівзапасним складом — кияни були основою збірної СРСР та готувалися до важливих єврокубкових поєдинків з «Сент-Етьєнном». 2:0 на власному полі, 0:2 після основного часу в гостях і пропущений м'яч на 22-й хв. додаткового часу. Французів пройти не вдалося.
Київський клуб у 1970-х та 1980-х роках мав можливість використовувати потужний «адмінресурс» — палким уболівальником «Динамо» був перший секретар ЦК КПУ Володимир Щербицький. Одною вказівкою чи телефонним дзвінком Щербицький міг викликати до Києва будь-якого гравця з команд усієї УРСР. У всьому Радянському Союзі подібними впливами міг похвалитися хіба ЦСКА (Москва), який вербував талановитих футболістів повістками з військомату для «проходження» військової служби у клубі.
Турнір у відбірковій групі до чемпіонату Європи радянські футболісти виграли, але у чвертьфіналі поступились майбутнім чемпіонам — Чехословаччині. Єдиним пріоритетом став олімпійський турнір. Але й там команда Лобановського не змогла досягти успіхів. Після скромного 3-го місця на Олімпіаді 1976 керівництво радянського футболу відправило «Лобана» у відставку.
Влітку 1976 у виснаженій команді почалися конфлікти певних футболістів (Мунтяна, Трошкіна і Матвієнка) з тренерами. Після закінчення першості пішов асистент Лобановського Олег Базилевич. ВВЛ залишився.
У сезоні 1978 «динаміки» були другими, у 1979 — третіми. Завершив виступи воротар Євген Рудаков. Гравців «бунтівників» віддали до інших команд (Матвієнка та Трошкіна до «Дніпра», Мунтян догравав у київському СКА). До команди прийшов талановитий швидкий лівий оборонець Анатолій Дем'яненко, в основному складі закріпився універсал Володимир Безсонов, у середній лінії діяли Володимир Верємєєв та Леонід Буряк, а у нападі грали Вадим Євтушенко та Олег Блохін, якого ще з 1972 щороку визнають найкращим лівим нападником країни. «Динамо» стає чемпіоном у 1980 та 1981 роках, а керівництво радянського футболу повертає Лобановського на пост наставника збірної у 1982 році (після невиразної гри Радянського Союзу на ЧС 1982).
Найближчою метою збірної став вихід до фінального турніру чемпіонату Європи 1984. Перед останнім туром СРСР випереджав Португалію на 1 очко і остання гра відбувалася між цими командами у Ліссабоні. Команду Лобановського задовільнала навіть нічия але її не було досягнуто. Долю матчу вирішив пенальті, реалізований португальцем Жордау наприкінці 1 тайму. Валерія Васильовича знову відсторонили від роботи зі збірною.
Тим часом «динамівців» у сезоні 1983 тренував ленінградський фахівець Юрій Морозов. Командній грі бракувало колективної зіграності, частіше траплялися порушення спортивного режиму серед футболістів. 7 місце стало найнижчим від весни 1976 року, коли у чемпіонаті грав напів-"дубль". У 1984 Валерія Лобановського повернули до «Динамо». Команда переживала явний спад — було багато травмованих, тренери у останніх іграх випускали молодь. 10 позиція та поразка у Кубку СРСР вперше за останні 14 років залишила киян без єврокубків.
Валерій Васильович бачив помилки і знав як можна їх виправити. Колектив підтримав наставника і почав готуватися до нового сезону. З «Динамо» пішов Леонід Буряк, на вістря атаки запросили нападника «Чорноморця» Ігоря Бєланова. Команда дуже сильно почала сезон. «Тільки диво може завадити київським динамівцям не стати чемпіонами», — сказав вже восени 1985-го відомий у минулому футболіст Едуард Стрєльцов. Київська команда здобула «дубль» — виграла і чемпіонат і Кубок СРСР.
Навесні 1986 року кияни виграють ще один Кубок кубків — у фіналі турніру підопічні Лобановського розгромили мадридський «Атлетико» 3:0. Перед чемпіонатом світу 1986 у Мексиці головним тренером втретє призначили Валерія Васильвича Лобановського.
Із 11 гравців стартового складу на чемпіонаті світу 8 були представниками «Динамо». Команда у першій ж грі не залишила каменя на камені від оборони Угорщини — 6:0, потім зіграла унічию 1:1 з чемпіонами Європи французами. Третій матч збірна провела напівзапасним складом виграла в аутсайдера Канади — 2:0. Журналісти називали радянський колектив одним з відкриттів чемпіонату — гостра комбінаційна гра на оптимальних швидкостях і лише 1 пропущений гол за 3 матчі.
1/8 фіналу проти Бельгії ввійшла до історії суддівськими помилками та видовищним додатковим часом. Остаточний рахунок — 3:4 (гет-трик Бєланова) і виліт з турніру. Після Кубка світу британський журнал «Ворлд Соккер» назвав «Динамо» другою найкращою командою світу після чемпіонів — збірної Аргентини, а Валерія Лобановського класифікували на 2 позиції серед тренерів (позаду бельгійця Ґі Тіса). «Динамо» виграло чемпіонат країни 1986, найкращим футболістом СРСР назвали Олександра Заварова, найкращим футболістом Європи — Ігоря Бєланова.
Гра вихованців Лобановського у єврокубках, чемпіонаті СРСР та Кубку світу підтвердила жартівливий вислів, який був популярний у народі тоді
Проте вже наступний сезон, 1987, динамівці провело посередньо і закінчили виступи в першості СРСР на 6 місці. Критики ганили наставника киян за недовіру до молодих хлопців, які виступають у молодіжних командах «Динамо» та спробі знов покласти увесь тягар сезону на кільканадцятьох основних досвідчених гравців.
У відбірковому циклі до ЧЄ 1988 Радянський Союз у Парижі на диво впевнено переміг команду одного з лідерів європейського футболу Францію — 2:0. В підсумку радянська команда виграє змагання у відбірковій групі, випередивши французів.
«Срібло» на чемпіонаті Європи 1988 стало найвищим досягненням радянського футболу на рівні збірних з 1972 року. Як і два роки до того (на чемпіонаті світу 1986) Валерій Васильович зробив ставку на перевірених власних гравців. У першій грі радянська команда переграла Голландію — 1:0, потім зіграла внічию з ірландцями і впевнено виграла в Англії — 3:1. Півфінальним суперником команди Лобановського була сильна збірна Італії, але її було обіграно всуху, з рахунокм 2:0.
Фінал став повторенням першої гри, бо суперником знов були голландці. Це був зірковий колектив, найсильніший з часів «тотального футболу», показаного раніше на Кубку світу-1974. Найвідомішими з команди були брати Кумани та тріо Франк Райкаард—Марко ван Бастен—Рууд Гулліт. Після 30 хвилин переваги радянських футболістів гра вирівнялась і рахунок відкрив Гулліт. Другий гол журналісти назвали «фантастичним» і «неповторним» — майже з нульового кута з правого боку воріт ван Бастен перекинув Ріната Дасаєва.
З 11 умовно «основних» (тих, що зіграли більшість ігор) футболістів лише троє не представляли «Динамо» Київ. Решта 8 були гравцями команди зі столиці УРСР. Оборонці Олег Кузнецов та Анатолій Дем'яненко, універсал Василь Рац, футболісти середини поля — Геннадій Литовченко, Олександр Заваров та Олексій Михайличенко і нападники Ігор Бєланов з Олегом Протасовим.
Після здобуття Кубка Радянського Союзу і перемоги у першості 1990 Валерій Лобановський став найтитулованішим тренером часів СРСР: 8 чемпіонських титулів (Борис Аркадьєв та Михайло Якушин виграли по 6) та 6 Кубків СРСР (стільти ж здобув Віктор Маслов).
Валерій Васильович перший і останній раз висунув свою кандидатуру у державні органи у 1989 році — на позачергових виборах до Київського міського національно-територіального округу № 33. Але спортивна популярність Лобановського дозволила йому стати лише третім.
Лобановський працював в «сборной» до 1990 року. Ще напередодні італійського чемпіонату світу багаторічний наставник «Динамо» та збірної заявив, що незалежно від результатів команди на турнірі, він відмовиться від подальшої робити з національною командою. Власне, чемпіонат світу 1990 вийшов для амбіційної команди СРСР провальним — виліт вже після групового етапу. Після турніру ВВЛ поїхав працювати на Близький Схід — до ОАЕ та Кувейту, де тренував збірні цих країн.
Восени 1996 року Валерій Васильович Лобановський дав згоду на повернення до київського «Динамо». Виконувати свої обовязки тренер почав з 1 січня 1997 року. Тоді у клубі зібралися гравці, які були основою збірної України: Сергій Ребров, Олександр Головко, Владислав Ващук, Дмитро Михайленко, Віталій Косовський і Андрій Шевченко. У 1997 році команда перемагає у чемпіонаті України, у 1998 році робить «дубль» — чемпіонат + Кубок. Київський клуб вперше за багато років доходить так далеко у єврокубках, до 1/4 Ліги чемпіонів, де поступилося італійському «Ювентусу».
Сезон 1998/99 став ще кращим, бо кияни не тільки повторили перемоги у першості та Кубку України, а й були за крок до фіналу найпрестижнішого євротурніру. У груповому етапі українці грали з «Арсеналом» (Лондон), французьким «Лансом» і грецьким «Панатінаїкосом». Чвертьфінальним суперником став іспанський «Реал Мадрид». Матч у Мадриді закінчився нічиєю 1:1. Другу гру «Динамо» впевнено виграло — 2:0 (А. Шевченко — двічі).
У півфіналі «динамівці» зустрічалися з мюнхенською «Баварією». Знову перша гра мала пройти у Києві. 80 000 гладачів на НСК «Олімпійському» вже почали сподіватися на хороший результат (рахунок 3:1 після 50 хв. зустрічі), кияни грали впевнено, але Штефан Еффенберґ робить рахунок 2:3. На останній, 90-й хвилині основного часу Янкер зумів таки зрівняти рахунок.
Через 2 тижні німці зуміли перемогти з мінімальним рахунком — 1:0 і пройшли до фіналу. 22-річного Андрія Шевченка визнали найкращим нападником Ліги чемпіонів 1998/99.
Керівництво українського футболу вирішило спробувати Лобановського у ранзі наставника національної збірної. Він прийняв команду від Йожефа Сабо, який зайняв у відборі до Євро 2000 2-е місце, але програв словенцям плей-оф. Новому наставникові було трошки важче, адже він не залишив роботи у «Динамо», тому мусів тренувати дві команди одночасно. Але такий досвід Валерій Васильович вже мав у 1975—1976 та 1986—1990 роках зі збірною СРСР. Суперники у групі були не грандами: Польща, Норвегія, Білорусь, Уельс та Вірменія. Перед початком ігор фаворитом розглядали норвежців — учасників останніх чемпіонатів світу та Європи, найкращу команду континенту 1999 року згідно класифікації «Франс футболу»
Збірна невпевнено почала вже від першої ж гри, домашньої поразки 1:3 від поляків. «Кадра» ще за тур до кінця забезпечила собі 1-е місце, а українці фінішували другими. Жереб звів нашу збірну у плей-оф з командою Німеччини. Київська нічия 1:1 ще давала шанси на оптимізм, але розгром 1:4 у Дортмунді став приводом для звільнення ВВЛ з посади керманича збірної.
Перший раз серйозні проблеми з серцем виникли у тренера у 1988 році — відтоді під час усіх поїздкок Лобановського намагалась супроводжувати дружина Аделаїда. Після повернення із закордону було видно, що фігура Лобановського вже не є такою підтягнутою, як раніше, позаяк тренер мусів полегшити свої заняття фізкультурою через особливості близькосхідного клімату і солідний вік. Другий інфаркт трапився восени 2001 року — внаслідок цього наставник переніс операцію. В кінці 2001 року Лобановський пропустив усі виїзні ігри «Динамо» у Лізі чемпіонів через гіпертонію і заборону лікарів подорожувати літаками.
7 травня 2002 року Лобановському стало погано під час календарної гри чемпіонату з «Металургом» у Запоріжжі. Тренера госпіталізовано з діагнозом «інсульт» та прооперовано, але Валерій Васильович вже не прийшов до тями. Його серце зупинилося 13 травня 2002 року о 20:35. Фінал європейської Ліги чемпіонів, який відбувся через 2 дні, розпочали з хвилини мовчання.
Після такої важкої втрати «Динамо» влітку 2002 року вперше з 1992-го не виграло чемпіонат України, поступившись «Шахтарю» на 1 пункт.
На церемонію прощання з видатним тренером, що відбулася 14 травня 2002 року, прибуло чимало важливих персон: Президент України Леонід Кучма, прем'єр-міністр Анатолій Кінах, Віктор Медведчук та інші. Були присутні вихованці та колишні підопічні Лобановського Андрій Шевченко, Сергій Ребров, Володимир Мунтянen, Олег Блохін, Олександр Заваров та Ігор Бєланов. Загалом, попрощатися з геніальним наставником прийшло від 60 до 150 тисяч осіб.
Похоронений на Байковому кладовищі у Києві. Його надгробок прикрашає колонада, де набито напис російською «Ми живі доти, доки про нас пам'ятають» (в оригіналі: «Мы живы до тех пор, пока нас помнят»)
Входження Валерія Васильовича у 2008 році до першої десятки «Великих українців» може бути сприйняте неоднозначно через різке висловлювання Лобановського про українську мову, яку він назвав «курдупельною». Сам тренер ніколи українською не розмовляв.
Автор книги «Бесконечный матч» (Москва, 1989).
Від професіонала Лобановського розмови про сім'ю можна було почути дуже рідко. Вдова — Аделаїда, юрист за освітою, єдина дитина — донька Світлана, російський філолог (закінчила Київський університет). Футбол він ставив на перше місце. Відомим став випадок, коли очолюючи збірну України він напередодні гри з Німеччиною у кінці 2001 року не відпустив з бази «збірника» Андрія Гусіна, коли дружина футболіста мала народжувати.
Футбол не стоїть на місці і тренувальний процес вибудовується виходячи з того як розвивається гра. Тренувальний процес треба моделювати, а на заняттях програвати фрагменти майбутніх дій на полі.
За Лобановським, в наш час зіграність - застаріле поняття. Кожен гравець виходить і робить те що потрібно в даний момент. Як він це зробить – залежить від його майстерності, підготовки і вміння проявити себе. Але структура гри, тактика не повинні страждати від того хто виступає в конкретний момент у якості виконавця.
Лобановський вважав, що в 1958 році, на чемпіонаті світу бразильці зробили революцію у футболі почавши грати по системі 4-2-4. На наступному чемпіонаті світу вони ж запропонували розстановку 4-3-3. Потім у Англії на ЧС-66 з'явилась система 4-4-2.
І раптом у 1974 на ЧС в Німеччині році знову революція – тотальний, або, колективний футбол який продемонструвала збірна Нідерландів. На думку тренера тотальний футбол можна порівняти з «золотою жилою» яка себе ще далеко не вичерпала.
Надалі революційний процес в футболі змінився еволюцією: вдосконалюється тактика, випробуються різноманітні співвідношення гравців, використовується різна кількість захисників. Проте в сучасному футболі, на думку Лобановського, всі футболісти повинні встигати грати і в атаці, і в обороні, і не просто грати, а діяти корисно і ефективно. «Зараз ми говоримо про так звану «розумну» універсалізацію. Що я маю на увазі? Ну, наприклад, ми не поставимо, нападаючого Шевченка на місце правого захисника. Але якщо він потрапить у цю зону, то повинен вміти зіграти і там. А майбутнє, я вважаю, взагалі за повною універсалізацією»
Як приклад універсалізації футболіста Лобановський наводив гру Матіаса Заммераen на ЧЕ-96 року, коли німці стали чемпіонами, а номінальний захисник Заммер встигав грати і в обороні, і в організовувати атаки, і приймати участь у їх завершенні. При цьому Лобановський критикував модель гри англійця Алана Ширераen та бразильця Роналду які грають виключно в атаці і практично не приймають участі в організації гри команди, а тим паче в обороні
Лобановський вважав, що в майбутньому не буде власне форвардів і захисників, натомість підвищиться інтенсивність гри. На його думку, вже сьогодні гравці повинні блискавично приймати рішення, бути універсалами, спринтерами, а команда – володіти високою колективною швидкістю і вмінням застосовувати різні моделі гри, різні тактичні схеми. На думку Лобановського, всі елементи гри прораховуються. «Все є число», - цитував тренер Піфагора. Це можна віднести до будь чого від економіки до футболу. За Лобановським – все число і все прораховується. Дистанція яку треба пробігти за тренування, кількість передач, ударів. Кращі модельні показники провідних команд світу відомі і футболісти повинні прагнути досягнути цих показників.
Лобановський переконував, що випадковості у грі немає: «Випадковостей не буває. Випадковість теж вияв певної закономірності. Якої? Нехай тренери і журналісти спробують зрозуміти».
За Лобановським, єдине мірило класу гри команди – гра у європейських турнірах. При цьому Лобановський відзначав, що більш за все його цікавить процес вдосконалення гри команди, процес розвитку футболу, а своє завдання як тренера він бачить в створенні конкурентноздатної команди: «Мене перш за все цікавить процес, вдосконалення. Якщо воно йде, то будуть і пам»ятні матчі і улюблені гравці»
Лобановський вважав, що еволюцію футболу визначають не стільки гравці-зірки, скільки команди-зірки. На його думку зіркові гравці часто виїжджають на старому багажі і не прагнуть вдосконалювати свою гру. «А нове у сучасному футболі - значить швидше, інтенсивніше, важче. Людям у котрих багато грошей все це просто не потрібно», - говорив Лобановський.
Окрім того, на думку Лобановського вивести гравця на рівень модельних показників футболіста-зірки набагато простіше у команді-зірці.
За Лобановським важливим фактором у сучасному футболі є рівень організації роботи клубу, федерації і чемпіонату. За його словами, «не можна вимагати від футболістів сучасної гри, а знаходитись на організаційному рівні позавчорашнього дня»
Лобановський відзначав, що навіть у радянські часи чи не головною перевагою Динамо (Київ) була краща організація роботи клубу, адже в плані матеріального забезпечення і тим паче грошей у Москві завжди було краще.
Натомість у Києві краще була поставлена організація справи. На більш серйозному рівні була поставлена селекційна робота, створена сучасна система управління, працював інформаційний відділ. У клубі слідкували за розвитком футболу у Європі. Спеціально виписувались іноземні футбольні видання – Shoot, Kicker і France Football. Доводилось добиватись щоб на них виділяли валюту. Окрім того у клубі уважно слідкували за професійними дискусіями провідних футбольних фахівців у Європі.
Лобановський особливо відзначав, що «без журналістів не може йти розвиток футболу. Вони можеть або гальмувати процес, або рухати його вперед»
Важливим фактором в житті футболу залишаються матеріальні ресурси, гроші. Проте, за словами Лобановського: «все залежить від того, куди ці долари вкладаються. Можна їх розтринькати, а можна пустити на розвиток футболу на виховання своїх гравців, створення власної матеріально технічної бази». «В грошах теж потрібна міра. Коли люди отримують надто багато з них стає важче вимагати. Сьогодні проблема світового та європейського футболу в тому, що винагорода і ціна гравців випереджають їх реальну вартість», - говорив Лобановський. На його думку, «головне – мотивація. Як тільки у гравців закінчується мотивація, працювати неможливо»
Титули та досягнення
Гравець
    * Чемпіон СРСР: 1961
    * Кубок СРСР: 1964
    * у списку «33 найкращих» — 2 рази (двічі під № 2: 1960 та 1962)
Тренер
    * Чемпіон СРСР (8): 1974, 1975, 1977, 1980, 1981, 1985, 1986, 1990
    * Кубок СРСР (6): 1974, 1978, 1982, 1985, 1987 і 1990
    * Чемпіон України (5): 1997, 1998, 1999, 2000 та 2001
    * Кубок України (3): 1998, 1999, 2000
    * віце-чемпіон Європи 1988
    * Кубок володарів кубків (2): 1975 та 1986
    * Суперкубок Європи: 1975
    * учасник чемпіонату світу: 1986 та 1990.
Нагороди
Нагороджений орденом «За заслуги» ІІ ступеня. Посмертно нагороджений званням «Герой України» і Рубіновим Орденом УЄФА за внесок у розвиток футболу. У травні 2002 року його ім'я присвоїли київському стадіону «Динамо».
У 2007 році англійська «Таймс» назвала Лобановського серед 50 найвизначніших тренерів світу за останні 60 років. Він став єдиним спеціалістом з країн колишнього СРСР, який потрапив до цього списку. Наставника описано як «безсумнівного лідера…» та «…ключову фігуру радянського футболу у 1970-х і 1980-х роках».
У 2008 році Валерій Лобановський посів 6 місце серед найвизначніших українців усіх часів у проекті «Великі українці». Тренер опинився попереду таких історичних постатей, як В'ячеслав Чорновіл, Григорій Сковорода, Іван Франко чи Михайло Грушевський.
Афоризми
«Дорога є дорога. Вона і вдень дорога, і вночі дорога, і в сутінки дорога».
«Ніколи не підбиваю підсумків. Футбол неперервний процес».